Експеримент проводився одного вечора вдома у професора. Зігмунд не дуже здивувався, побачивши у дядька ту саму студентку.

— Чи допоможуть ці ліки?

— Сподіваюсь, ти не хропітимеш, — відповів дядько Хаїм. — Сідай, ось тут зручне крісло; можеш переглянути журнали. Ми з Ірмою будемо по черзі чергувати коло тебе на той випадок, якщо виникнуть якісь побічні реакції.

— Побічні реакції? — занепокоївся Зігмунд, потираючи руку.

— Не хвилюйся, сиди собі спокійно. Через пару годин буде видно, чи подіяли ліки.

Отож Зігмунд чекав, поки його зморить сон, а двоє вчених метушилися навколо нього (а також один біля одного); міряли тиск, пульс, температуру і взагалі возилися з ним як з тяжкохворим. Настала ніч; Зігмунд навіть не думав засинати, а професор з асистенткою мало не падали з ніг. Зігмунд розумів, що вони змарнували стільки часу заради нього, і був зворушливо вдячний за їхню турботу, хоча вдячність відчував не дуже довго.

Опівночі Ірма «зламалась», і професор не дуже ніжно умостив її на кушетці.

— Ти певен, що не відчуваєш ніякої втоми? — позіхаючи, запитав він у Зігмунда.

— Абсолютно. Дивно, але в такий час я, звичайно, дивлюсь третій сон.

— Ти добре себе почуваєш?

— Як ніколи,

Професор знову позіхнув, роздираючи рота і, пробурмотівши щось схоже на «мабуть, я сам прийняв ті ліки», потонув у кріслі.

— Гукнеш нас, — сказав він сонним голосом, — якщо буде щось не так. А нас уже ноги не тримають.

Через якусь хвилину Зігмунд, дещо не в собі, був єдиний у кімнаті, кого не зборов сон.