— Пригощайся, — нелюб'язно буркнув він. — Смажений хом'як, просто делікатес. Ми тут ставили з ним деякі ракові досліди. А ти з чим прийшов?

Посилаючись на відсутність апетиту, Зігмунд виклав знаменитому дядькові свою сумну історію. Професор вислухав його без тіні співчуття.

— Навіщо тоді ти одружився? — зрештою сказав він. — Це просто змарнований час.

Дядько Хаїм був відомий своїми твердими переконаннями щодо сімейного життя; у нього було п'ятеро дітей і жодної дружини.

— Втім, ми можемо тобі допомогти. Скільки у тебе грошей?

— Що ви маєте на увазі? — збентежено спитав Зігмунд. Професор розвів руками, показуючи на лабораторію.

— Все це потребує чималих грошей.

— Але я думав, що університет…

— Така специфічна робота, ясна річ, буде проводитись неофіційно. Я не можу витрачати на неї фонди коледжу.

— Гаразд, скільки це буде коштувати?

Дядько Хаїм назвав значно меншу суму, ніж чекав Зігмунд, та радів він недовго. Скоро з'ясувалося, що вчений був досконало обізнаний з усіма тонкощами заповіту дядька Рубена: Зігмундові доведеться підписати контракт, за яким професорові перепаде чимала сума, коли через п'ять років гроші перейдуть до племінника. А та сума, що дядько назвав, — лише аванс.

— Навіть у цьому випадку нічого тобі не обіцяю, але подивлюсь, чи м можу допомогти, — сказав дядько Хаїм, уважно розглядаючи чек. — Зайди до мене через місяць.

Більшого Зігмунд не зміг домогтися, оскільки увагу професора привернула вельми колоритна студентка-дослідниця у заплямованому фарбою светрі. Професор і студентка почали обговорювати стан справ з лабораторними пацюками, вживаючи такі слівця, що Зігмунд, зніяковівши, поспішив звідти геть. Не думаю, що дядько Хаїм міг би взяти гроші від Зігмунда, якби не був хоча б трохи упевнений в успіхові своєї справи. Він був близький до завершення роботи, коли університет зрізав йому фонди; звичайно, він не досяг би мети за чотири тижні, хоч би які чудодійні ліки вводив сповненому надій племінникові, отримавши від нього гроші.